У програмі «Моя історія» вийшло ексклюзивне інтерв’ю з українською співачкою СолоХою. Про виклики війни, повернення в Україну, народження доньки та силу музики, яка дарує людям віру та усмішку – відверта розмова співачки з авторкою та ведучою програми Анастасією Даугуле.
– Пані СолоХо, вже три роки українці живуть, ніби на паузі. Складаємо мрії, плани, сподівання на «після війни». Але, судячи з усього, це не про вас…
– Так, це не моя стратегія. Хоча перший рік війни був складним: не знаєш, що робити, як працювати, як жити. Але згодом люди звикли. Ми, на жаль, звикаємо до всього. Спочатку, коли лунали повітряні тривоги, всі одразу ховалися. А зараз? У Києві подивишся,-де загроза і думаєш: «Це далеко, можна ще поспати». Ми адаптувалися. І з цією адаптацією прийшло розуміння, наскільки життя цінне. Усвідомлення того, що кожен день може стати останнім, вимагає проживати його максимально в кайф, із користю.
Я думаю, що зараз ситуація змінюється на краще. Адже енергетика людей, їхній настрій дуже важливі. Якщо ми будемо налаштовані позитивно, ми швидше притягнемо мир, ніж якщо будемо жити в постійному страху й смутку. Відволікатися потрібно. Це не означає забувати, але означає – жити далі.
– Ви на початку війни виїхали за кордон, але повернулися. Наскільки вас там вистачило? Бо, знаєте, у різних людей був різний термін. В середньому – півроку, а потім почали повертатися.
– Я протрималася два з половиною місяця, але за цей час двічі на місяць приїжджала в Україну до чоловіка. Не змогла жити за кордоном. Там інша культура, ментальність… і я відчувала, що ми там нікому не потрібні. Так, люди ставляться добре, співчувають, допомагають. Але це відчуття жалю… воно втомлює.
Я поїхала тільки заради дитини. Якби не вона, залишилася б тут, поруч із чоловіком. Але й донька сумувала, говорила: «Мамо, ну, якось же всі тут живуть, будемо ховатися разом». Тож ми разом з моєю старшою Діаною прийняли рішення про повернення. А вже під час війни я народила ще одну донечку, нашу Євочку.
– Народжувати в Україні під час війни – це дуже сміливе рішення. У вас була відповідальність не тільки за себе, а й за дітей…
– У мене була віра. Я вважаю, якщо доля така, то вона наздожене людину будь-де, навіть у мирній Швейцарії. Я довірилася Господу. Крім того, ми переїхали за місто, там трохи безпечніше.
– Як ви реагуєте на тривоги, атаки, загрозу балістики?
– Серце щоразу крається. Нещодавно прокинулася від вибухів. Летить щось… Страшно. У нас поки немає підвалу, але плануємо його будувати. Я кажу чоловікові: «Ну, будь ласка, це важливіше за всі мої жіночі бажання. Мені потрібен підвал – це безпека».
Але, знову ж таки, повертаючись до нашої розмови: спершу дивлюся,-де загроза. Ми за містом, тут спокійніше. Хоча нехтувати безпекою теж не можна.
– Розкажіть про ваш найсильніший душевний досвід цієї війни? Що вам закарбувалося?
– Перше, що згадується – це момент, коли я опинилася в Молдові. Ми поїхали туди, бо це було найближче. Я ніколи не забуду, як нас зустріли. Чужі люди, але такі рідні. Пропонували чай, каву, гарячі обіди. У мене було три валізи, на руках семирічна дитина, а я сама 160 сантиметрів зросту. І ці люди підходили, допомагали… Це був момент, коли я вперше так гірко заплакала. Я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації.
– Після початку повномасштабного вторгнення багато артистів змушені були змінювали репертуар: російськомовні тексти, тональність. У вас теж були певні проблеми. Вас не включали у великі благодійні тури, бо вважали, що у вас все занадто весело.
– Це перші півроку, коли був масовий стрес. І, звісно, у мене в той час не було жодної патріотичної пісні. Але потім я написав «Ти незламна», «Верба», «Калиновий сік», які піднімали дух українців. Почала активно гастролювати. А потім люди стали казати: «СолоХа, у тебе такі класні пісні. Ми втомилися плакати, хочемо відпочити». І зараз усе кардинально змінилося. Для чого існує артист? Для того, щоб трансформувати емоційний стан з гіршого на кращий, щоб ми посміхалися. Я завжди кажу на своїх концертах: «Я тут заради того, щоб ви довше жили, адже посмішка продовжує життя». І люди дякують, що я їм подарувала ці півтори години радості.
– Яка ваша пісня зараз найбільше «заходить» аудиторії?
– Незабаром вийде нова пісня. Ось перші слова: «Я дівчина з України, файная. Нескорений, непереможний край… Я дівчина з України, карі очі, серце щире, тільки тут душа моя, співай». Скоро почуєте цю пісню. Вона весела, про те, що ми – українці, класні, позитивні, і все в нас буде добре. Також просять заспівати «Ваша мати» – мій незмінний хіт. На концерти зараз приходять жінки, діти, бо чоловіки… на війні. Тому спочатку можуть поплакати, а потім потанцювати.
– Що відбувається зараз з українським музичним ринком?
– Суб'єктивно, здається, є певна деградація. Раніше пісня була, як вино. Її треба було «відкатати», а зараз кожен місяць нові пісні. Це швидкий ритм, але я хочу створити щось вічне і впливове, а не те, що швидко зникає.
– Чи не замалий вам тепер сценічний образ гоголівської СолоХи?
– Трішки став замалий, але я не люблю рухатись в одному напрямку. І в останніх моїх кліпах ви вже мене не побачите з оком на голові, я почала пробувати нові жанри. Я вже інша, але завжди можу працювати і в тому образі.
– Як ви вважаєте, чи має бути артист моральним взірцем для інших? Чи його роль повинна полягати тільки в розважанні людей?
– Моя основна роль – створювати настрій. Але це не означає, що я не можу бути прикладом у житті. Якщо я колись співала про булочку з маком чи про кнопку «не нюхай квіти чужі», або «ваша мати втомилася», це ж не означає, що я така в житті. Це просто пісня, яка підходить під певний настрій. Але ми, артисти, – взірці. Ми маємо нести щось. Я завжди, коли спілкуюся зі своїми підписниками, мотивую їх на спорт, на здорове життя, на моральні принципи. У мене була ситуація, коли я не могла мати дітей. Я поїхала в монастир, три дні молилася. І я цим ділюсь. Під час війни, коли на сцені з’явилось багато відвертих образів, я також змінила своє ставлення до того, який мати вигляд на публиці. Зараз майже всі мої кліпи — у дещо стриманих образах.
– СолоХа одяглася під час війни…
– Так. А інші, я дивлюся, почали роздягатися. Що ж таке? Трішечки має бути якась етика.
– У вас дуже складна історія з дитинства. Ваші батьки, на жаль, були алкозалежними, і їх позбавили батьківських прав. Чому пісня, присвячена татові, з'явилася саме під час війни?
– Ми не обираємо собі батьків чи країну,-де народжуємося. Мої батьки мали проблеми з алкоголем, і я виросла під опікою бабусі. Коли я була маленька, я дуже ображалася на батьків, але з роками почала їх розуміти. Мама не витримала стресу від розлучення з татом, і вони обидва шукали втіху в алкоголі. Я пробачила їх давно. Коли я стала мамою, зрозуміла, що життя не таке просте, як я думала в дитинстві.
– Ви дуже ЗОЖна, захоплена спортом, правильно харчуєтеся, а ще – турботлива мама, ніжна дружина… Все зовсім не так, як у СолоХи на сцені. Чи не виникає у вас дисонанс між цими образами?
– Я завжди кажу, що я українка і пишаюсь цим, але на сцені я не завжди така, як у реальному житті. Я не порівнюю себе з іншими, хоча є приклади, як у Вєрки Сердючки та Андрія Данилка,-де одна людина має дуже різні образи. Я теж знімаю маски після виступу, і це мене не турбує, бо я можу бути різною.
– Що дає вам силу і натхнення, щоб залишатися енергійною під час війни?
– Я прокидаюся о шостій ранку, готую сніданок чоловіку і доньці. Це важливо, бо їжа, приготовлена з любов'ю, має іншу енергетику. Потім я готую ланч-бокс для старшої доні, йду на репетицію, тренуюсь. У мене є традиція – моржувати, і це мені допомагає підтримувати здоров'я. Я також п'ю імбир, обліпиху… Ці звички підтримують мій імунітет.
– Як ви досягаєте ментального спокою?
– Я намагаюся відволікатися від новин та соціальних мереж. Під час війни важливо бути в курсі подій, але я намагаюся дивитися більше розважального контенту, щоб підтримувати позитивний настрій.
– Ви надихаєте людей. А що саме надихає вас?
– Моя сім'я, творчість і віра. Це надихає. Молюся, щоб Господь дав нам мир. Хочу, щоб усе було добре.
Коментарі