У програмі «Моя історія» вийшло інтерв’ю з відомою українською співачкою та композиторкою Світланою Тарабаровою, яка вже багато років дарує слухачам музику, сповнену світла та надії. Авторка й виконавиця багатьох хітів розповіла ведучій Анастасії Даугуле про життя під час війни, материнство та творчість в умовах невизначеності. А ще – поділилася особистими переживаннями щодо родинних змін, рішень, які стосуються виховання дітей, а також натхнення, яке продовжує її підтримувати у такі складні часи.
– Світлано, на початку повномасштабного вторгнення ви були вагітні третьою дитиною. Незважаючи на складну ситуацію ви говорили, що хочете залишитися в Україні і народжувати тут. Зараз у вас троє дітей – Іван, Марія і Поліна. Чи не шкодуєте про таке рішення? Адже тепер ви відповідаєте не лише за себе, а й за життя своїх дітей.
– Так, кожного разу, коли за вікном щось вибухає і будинок здригається, я відчуваю тривогу. Ми з дітьми ховаємося в наших металевих укриттях, оскільки не маємо підвалу. Це важко психологічно, і я відчуваю відповідальність за їхнє життя. Але щоранку, прокидаючись, я розумію, що мої діти ростуть у рідній країні, говорять українською і ця віра в майбутнє дає сили. Усе, що відбувається зараз, важко, але життя – це постійний ризик, і, насправді, складно щось передбачити. Сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Будь що може статися в будь якій країні,-де б ти не був. Такі думки мене заспокоюють. Особисто мені важливо відчувати, що ти потрібен людям. Я не самітниця, завжди прагнула бути серед людей. Це і є моє життя.
– Після народження третьої дитини ви зіткнулися з критикою та хейтом, що нібито народили дитину, аби виїхати за кордон. Як ви це пережили?
– Люди інколи знаходять вихід для своєї злості на інших. Мені це боляче, бо я завжди вважала, що люди повинні бути адекватнішими. Але іноді я розумію, що це просто відображення того, як багато людей зараз переживають складні емоції – у них просто зриває дах.
– А що з натхненням під час великої війни?
– От, зізнаюсь, раніше до мене приходило натхнення. Я така: «Боже, зараз сяду, напишу». Це могло відбуватися будь-де: в машині, в ліфті, в потязі. Зазвичай, коли ти кудись їдеш. Але зараз таке не працює, бо троє дітей, в тебе постійно якісь дедлайни. Ти постійно відповідальна перед людьми за роботу, яку ти робиш. Зараз треба посадити себе за інструмент. Обов’язково. Закритися в студії або закритися в своїй кімнаті біля інструменту. Зараз ти маєш себе всадити і писати. Натхнення з’являється в процесі.
– Відомо, що ви відвідуєте психолога. Прийняли свідомо таке рішення пройти терапію?
– Так, на мені величезна відповідальність. Я – доросла, я маю давати любов, тепло, підтримку тим, кого я народила. Своїм дітям. Я за них відповідальна. Коли ти не в ресурсі, тобі нічого дати, а час – він безцінний. І поки ти в депресії валяєшся на дні, твої діти ростуть і бачать нещасну маму.
– Ваші діти так чи інакше сприймають війну. Як ви їм пояснюєте, що відбувається?
– Вони вже дуже свідомі. Тут і пояснень не треба, тому що вони ходять у школу і в садок, у них повітряні тривоги, вони спускаються в укриття. Вони чітко знають, що напала росія. Вони чітко знають, що коли летять ракети, то треба ховатися.
– До речі, ваша історія дуже показова. Ви росли в російськомовній родині, і ваш чоловік також. І ви вирішили перейти на українську в побуті, коли народилася перша дитина. Як ви прийшли до цього рішення?
– Ми вирішили, що рідною мовою нашої дитини буде українська. Це було нелегко, особливо після багатьох років спілкування іншою мовою. Особливо дивно було сваритися українською, відчувався елемент фейковості. Але все приходить з досвідом, і зараз ми вже не помічаємо, що це українська мова. Навіть моя мама, яка завжди говорила російською, в 70 років почала розмовляти українською, бо у нас вдома є правило: діти повинні чути тільки українську.
– Ваші батьки з Херсона, вони пережили окупацію, бо не наважувалися виїхати. Потім ви раділи, коли Херсон звільнили, а тепер він знову під атаками. Чи хочете ви повернутися в Херсон?
– Звісно, ми повернемося, коли там буде безпечно. Ми відбудуємо Херсон, і я впевнена, що кожен херсонець зробить це. Для мене Херсон – це частина серця. Я, наприклад, досі не відчуваю себе вдома в Києві, хоча й живу тут понад двадцять років. Тут народились мої діти, але все одно Херсон – це моє рідне місто.
– Ви маєте чудовий вигляд після народження трьох дітей. Як ви повертаєтесь у форму?
– Це мені дається нелегко, але я намагаюсь. Зараз я не в найкращій формі, але продовжую працювати над собою. Найбільше допомагає зарядка. Я почала робити її з дітьми – і це стало дуже веселим заняттям. Елементарна зарядка допомагає приводити тіло в тонус, розганяє лімфу. Потім – контрастний душ. Ще – назавжди відмовилась від цукру, не п’ю навіть чай або каву з цукром. Такі прості істини, і це допомагає.
– На вашу думку, чи відновився український музичний ринок після початку війни? Ви казали, що все зупинилося, навіть ваш будинок ви виставили на продаж.
– Так, ми досі намагаємося продати будинок. І музичний ринок не відновився. Музичні свята,-де артисти могли виступати, тепер не проводяться, тому робота у музикантів майже зупинилася. Однак ми намагаємося привчати людей слухати музику з офіційних платформ, щоб монетизація допомагала нашим хлопцям на фронті. Наприклад, пісня «Спи, котику милий» з Олегом Хрестовим підтримує наші збройні сили вже два роки. Музика тепер більше не бізнес. Це музика, що підтримує дух.
– Ваша пісня «Моя остання нервова клітина» стала дуже популярною. Як виникла ідея для цієї пісні, і чому вона так глибоко відгукнулася слухачам?
– Ця пісня була написана на емоціях. Я написала її за п’ять хвилин, і вона відгукнулася у багатьох людей. Вона стала популярною в ТікТок – мільйони переглядів. Це дуже важливо, бо пісня допомагає українцям відчувати підтримку. Спочатку я думала, що її не випущу, але чоловік сказав: «Якщо тобі не подобається, значить, це хіт». Це було дуже смішно, але він мав рацію. До речі, спочатку там були інші слова: «Бай-бай, моя остання нервова клітина». А чоловік сказав: «Давай подаруємо трішечки надії. Бо коли ти шукаєш, є надія, що ти ще знайдеш ту останню нервову клітину. І за неї вхопишся». В цей момент я зрозуміла, що треба випускати цю пісню.
Нам усім зараз важко. Але скільки б не було болю всередині нас, завжди приходить світло, завжди перемагає добро. Не завжди одразу, але за деякий час так і буде. Будемо вірити, будемо жити.
Коментарі