32-річний Олександр Маліновський родом із Дунаєвеччини ще до повномасштабного вторгнення здобув свій перший бойовий досвід, служачи у зоні АТО на Донеччині. Після завершення шестирічного контракту з Національною гвардією він разом із дружиною виїхав до Польщі, однак війна застала його за кордоном.
Ранок 24 лютого 2024 року назавжди закарбувався у пам'яті воїна. Дзвінок друга з Америки, який повідомив про початок вторгнення, не залишив Олександру жодних сумнівів: він повинен повернутися. Вже 28 лютого він був у військовій частині з речами, готовий до боротьби.
Маліновський згадує, як проходила підготовка до виходу на позиції: «Залишаєш страх і паніку, береш із собою лише найнеобхідніше. У голові прокручуєш безліч сценаріїв». Саме у таких умовах, коли кожен день може бути останнім, він записав відеопривітання для своєї матері з нагоди її дня народження.
За час служби Олександр здобув досвід на Харківському та Донецькому напрямках. Одного разу, змінюючи побратима на позиції, він зіткнувся з двома окупантами, які, не впізнавши його, вигукнули «Свої». Реакція була миттєвою: одного з них воїн ліквідував на місці, другий зник у посадці, але згодом спробував проникнути в український бліндаж.
— Я знав, що мій автомат уже знятий із запобіжника. Відкрив вогонь і знешкодив ворога, – розповідає боєць.
Ще один напружений епізод стався поблизу Нью-Йорка, коли позиції Олександра та його побратимів оточили російські війська.
— Ми передали інформацію по радіостанції, що ворог біля нас. На щастя, поблизу були наші сили, вони підтримали нас вогнем, і окупанти відступили, – ділиться спогадами воїн.
Історія Олександра Маліновського – це приклад справжньої відданості своїй країні. Він мав можливість залишитися у безпеці, але свідомо обрав шлях захисника, продовжуючи боротися за Україну. Його бойовий досвід, стійкість і мужність є доказом того, що наш народ непереможний.
Коментарі