Одні люди у важких обставинах опускають руки і дуже швидко здаються, інші – борються з усіх сил. А як же оцінити важкість ситуації, у яку потрапили вимушені переселенці – ще вчорашні жителі Донецької і Луганської областей та АР Крим? Покинувши усе, що заробляли своєю працею роками, вони змушені починати своє життя з нуля. Люди, які не просто не здалися у важку хвилину, а й змогли швидко адаптуватися до нового незнайомого місця, відкрити власний бізнес і успішно його розвивати. Історія мужньої жінки, лікаря-офтальмолога Олену Володимирівну Гончаренко, яка, рятуючи свою сім’ю, перебралася із Донецька до Хмельницького і займається улюбленою справою, відкривши власний бізнес – приватний офтальмологічний кабінет надихає та доводить, що з будь-якої ситуації є вихід.
Коли я завітала до кабінету Олени Володимирівни, мене зустріла приємна і ввічлива жінка у білому халаті. Спілкуючись із пані Оленою одразу не здогадаєшся, що вона була переселенкою із Донбасу – гарно поставлена українська мова і впевнена поведінка наштовхують на думку, що у Хмельницькому жінка проживає вже давно. І навряд чи хтось із пацієнтів здогадується, які труднощі довелося пережити пані Олені всього декілька років тому.
Що з рідного Донецька доведеться виїжджати, ніхто з сім’ї пані Олени не очікував. Але ситуація, що склалася у місті, вже тоді змушувала задумуватися про власну безпеку.
«На той час Донецьк вже був окупований, уже була війна. Обстріли, чужі люди… Про окупацію навіть питання не стояло, адже своїх місцевих людей ми знали, знали їх манеру говорити і так далі. А коли у місті масово з’являються люди, які починають питати „А-де Оперний театр?“, «А як пройти до бульвару Шевченка?», ти ж розумієш, що не можуть нізвідки взятися багато молодих чоловіків, що не знають міста…», – згадує Олена Гончаренко.
Був липень 2014 року, точилися бої за Донецький аеропорт. Пані Олена на той час працювала завідуючою дитячим офтальмологічним відділенням і міським офтальмологом. Сім’я Олени Володимирівни жила за три кілометри від аеропорту, і кожен вибух там вони могли відчути на собі – у квартирі просто здригалися стіни…
«Було жахливо страшно, особливо з двома дітьми вдома. Передати словами це важко, коли від тебе нічого не залежить – яким би розумним і передбачливим ти не був, ти не в змозі врятувати своїх дітей, тому що снаряд не запитує», – каже пані Олена.
Щоб хоч на якийсь час втекти від цього жаху, сім’я вирішила з’їздити на море. Поки у дітей канікули, а в дорослих – відпустки, одягнуті буквально у шорти і футболки та з мінімальною кількістю речей, вони покинули місто. Думали, що на декілька тижнів, поки «все не вляжеться», вийшло – назавжди.
«Через два тижні ми побачили, що в Донецьку ситуація тільки погіршилася, обстрілів стало більше, стала важчою ситуація в аеропорту… Ми зрозуміли, що їхати туди не можна. Відпустка у мене продовжувалася, і ми вирішили поїхати у Київ до друзів. Ще через два тижні у Донецьку стало ще гірше. Це вже був кінець серпня, молодшому сину скоро потрібно було йти у школу – але було незрозуміло, чи буде йому куди там іти…».
Пані Олену із сім’єю не залишала надія, що це все всього лиш на короткий час: декілька тижнів, місяців – і це непорозуміння закінчиться. Але час ішов, а заворушення все тривали. Тоді сім’я і вирішила залишитися, тимчасово влаштуватися у будь-якому із міст – а там буде видно…
«Ми подивилися по карті України, яка область подалі від кордонів. У Хмельницькому до цього не були ніколи і жодної знайомої людини у місті не мали. Тобто тоді це нам було абсолютно чуже місто. Але ми подивилися і сказали – а чому б і ні?», – з легкою усмішкою згадує пані Олена.
Адаптація до нового міста відбувалася нелегко. Раніше пережитий страх за життя своє і рідних, який разом із жахливими спогадами врізався у душу, недовіра з боку містян та фінансові труднощі, які перший час мучили сім’ю, забирали багато сил. Чоловіку пані Олени довелося попрощатися із бізнесом, що після переїзду залишився в Донецьку, а сама Олена Володимирівна відправилася на пошуки роботи. Проте коли вже майже знайшла її, зрозуміла, що на зарплату лікаря у міській лікарні її сім’ї вижити не вдасться.
Коли пані Олена випадково натрапила на оголошення про курси підприємництва для переселенців, вона без вагань вирішила взяти в них участь.
«Заняття проводилися у Києві щонеділі упродовж місяця. І мені здається, що саме ці курси підштовхнули мене у правильному напрямку. Я все життя пропрацювала лікарем у державній лікарні і ні про яке підприємництво не було навіть і мови. Але стало зрозуміло, що не виходить вижити фізично за ті гроші, які платить лікарям держава», – розповідає Олена Володимирівна.
Одного дня пані Олена побачила на одній з аптек поблизу їх житла оголошення про те, що здається приміщення під кабінет лікаря, і вирішила не втрачати свій шанс… Зараз саме у цьому приміщенні – невеликому, проте затишному і добре обладнаному всіма необхідними для лікаря-офтальмолога апаратами і приладами кабінеті – Олена Володимирівна і приймає пацієнтів.
Не так давно пані Олена взяла участь у конкурсі на грант для розвитку власного бізнесу для переселенців, учасників АТО і вдів учасників АТО, який проводили ГО «Подільський центр „Гендерна Рада“ спільно з Міжнародною організацією з міграції. Як одна із переможниць конкурсу за грантові кошти вона змогла купити незамінне для роботи обладнання – діоптриметр.
А для усіх переселенців, які ще шукають себе і адаптовуються у новому для них середовищі, Олена Володимирівна радить відпустити минуле і не боятися будувати своє майбутнє.
«Мабуть єдине, що я могла б порадити, це обрубати коріння – ментальне, моральне… Коли ти живеш і думаєш, що це тимчасово – неможливо зробити крок вперед, неможливо почати щось нове. Завжди здається, що ось зараз якось «перекантуємося» місяць, два, півроку, рік, півтора… А життя тим часом проходить. І ти розумієш, що ти там же,-де був три роки тому, і нічого у твоєму житті не змінилося. Ти так само сидиш на валізах у чужій квартирі і не знаєш, що з тобою буде завтра. Коли ти для себе вирішуєш, що те минуле життя для тебе закінчилося, і приймаєш теперішнє життя – а воно може бути гірше, краще, але завжди нове й інше – тоді і з’являється якийсь драйв. І цей драйв може стати двигуном. Головна умова – залишити минуле позаду, адже без цього неможливо зрушити з місця», – каже Олена Гончаренко.
Отже, нам залишається лише побажати кожному рухатися вперед і використовувати труднощі як трамплін до успіху і нових звершень.
Коментарі