Повномасштабна війна росії проти України була неминучою. Вивчаючи історію, ми дізнаємося, що росія ніколи не полишала спроб знищити нашу незалежність, державу та наш народ.
Слідом за предками нашими ми гордо приймаємо цей виклик часу. Сьогоднішнє покоління українців є по праву обране. Наше покоління сильне як ніколи в боротьбі з російською агресією. Ми повинні вистояти та перемогти сьогодні. Адже чи буде ще така історична можливість в майбутньому – не відомо. Саме тому ми повинні набиратися терпіння й сили, щоб йти до переможного кінця разом. Та впевнені – ми зможемо.
Саме з такою вірою у перемогу України наші захисники боронять рідну землю від російських загарбників.
Одним з таких захисників, який з перших хвилин повномасштабного вторгнення російсько-окупаційних військ зустрів ворога зі зброєю в руках, був наш земляк підполковник Олександр Миколайович Горобець.
Олександр Миколайович народився 23 листопада 1976 року в Хмельницькій області у Меджибожі, навчався у місцевій школі.
У лавах Збройних сил України перебував з 1996 року. Пройшов усі військові щаблі від рядового до старшого офіцера. Починав зі строкової служби в окремій аеромобільній бригаді, а опісля вирішив продовжити контракт. Займав посади старшини механізованої роти, начальника апаратної відділення бойового управління та інші. А у 2003 році вступив на службу в Хмельницький зональний відділ Військової служби правопорядку. Здобувши вищу освіту в Кам’янець-Подільському національному університеті, Олександр був призначений на посаду командира групи спеціального призначення. В 2019 році очолив новостворене відділення Військової служби правопорядку Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку. За місяць до трагічної загибелі отримав чергове військове звання підполковник. 
З початку року перебував у відрядженні в зоні ООС. Це було не перше відрядження – у 2014-2015 роках він також виконував завдання за призначенням в зоні проведення АТО.
24 лютого підполковник Олександр Горобець разом з підлеглими зустрів у місті Щастя Луганської області, у складі місцевої військової комендатури відповідав за один із напрямків діяльності. З повідомлень по радіостанції почули, що ворог атакує КПВВ «Щастя». В це не вірилося до останнього, поки на власні очі не побачили на вулицях міста ворожу бронетехніку і піхоту, що прорвалися через міст. Особовий склад військової комендатури разом з окремою десантно-штурмовою бригадою вступив в бій з противником. А після того, як Збройні сили України відбили атаку, військову комендатуру вивели в район Сєвєродонецька,-де особовий склад забезпечував охорону і пропускний режим на блокпостах.
Коли в квітні розпочалися жорстокі бої за Попасну, наших хлопців разом з колегами з Луганщини перекинули на підсилення окремої механізованої бригади. 9 квітня Олександр Миколайович очолив зведений підрозділ Хмельницьких і Луганських військових правоохоронців у складі десяти військовослужбовців, який обороняв дамбу на околиці Попасної. Ворог намагався прорватися в місто і взяти під контроль трасу, що вела на Бахмут.
Передова позиція постійно перебувала під артилерійським та мінометним вогнем. Протягом дня затишшя могли тривати лише 20-30 секунд. Воювати в таких умовах хлопцям довелося вперше. Тож Олександр Горобець розмістив особовий склад в укритті та визначив черговість перебування на посту спостереження. Двоє бійців завжди мали під вогнем артилерії спостерігати за полем бою з окопу, щоб вчасно виявити ворога.
Не зробив Олександр виключення і для себе, адже завжди знаходився зі своїми бійцями.
– Олександр Миколайович відчував свою відповідальність за життя кожного бійця. Він, як командир, міг не чергувати на посту спостереження, але ділити ризики зі своїми солдатами, перебуваючи під артилерійським вогнем – це було його особисте рішення, – розповідає начальник Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку полковник Олексій Бєхтєрєв.
Того дня Олександр Миколайович заступив на чергування разом з військовослужбовцем Луганського зонального відділу Військової служби правопорядку старшим сержантом Олексієм Блажко. Опівдні вони виявили в 150 метрах від поста спостереження атакуючу піхоту росіян, яка під прикриттям артилерійського вогню намагалася потрапити на наші позиції. Захисники вцілили з гранатомету по атакуючим і продовжили вести вогонь з стрілецької зброї. Однак ворожий безпілотник зафіксував звідки був постріл, ворог розпочав мінно-артилерийський обстріл.
Олександр Горобець дав команду особовому складу перейти до укриття.
Підполковник Горобець розумів, що зараз на викритий ворогом спостережний пост летить все, що є у росіян – міни, снаряди… Та пересидіти артилерійський вогонь в укритті не вийде – ворог підійшов впритул, його треба бачити і його потрібно зупинити. Підполковник дав команду зайняти позиції, щоб стримувати наступ противника. До окопу, який мав прийняти весь удар ворожої артилерії, він повернувся особисто, давши шанс на життя іншим бійцям.
– Я побачив погляд свого командира в цей момент, – згадує старший сержант Андрій Д. – Він відчував, що в окопі на нього чатує смерть і, можливо, промайнула думка перечекати. Але це була лише якась мить. Він зібрався, і під вибухами снарядів повернувся.
Коли підполковник Горобець добіг до позиції і заскочив в окоп, Андрій почув вибух. Підібравшись до позиції командира, побачив, що снаряд влучив прямо в окоп. І командир, і старший сержант Блажко, які були в окопі, загинули.
Бій тривав кілька годин. Військовослужбовці зведеного підрозділу не відступили з позиції, стримували ворога, поки наша артилерія змогла перенести вогонь по піхоті противника на цю ділянку фронту.
В тому важкому бою підполковник Олександр Горобець проявив найкращі якості справжнього командира – не ховався за спини підлеглих, виконав наказ та ціною власного життя зберіг життя солдат.
Смерть відважного командира так і залишиться незагоєною раною на серці рідних та близьких, для яких Олександр Миколайович був найкращим чоловіком та батьком, найкращим сином, найкращим другом…
– Ми з донькою завдяки йому завжди відчували себе захищеними, — розповідає дружина Наталя.– Ми все в житті робили разом. Часто хочеться подзвонити йому… Донька каже, ти знаєш мама, а я татові листи пишу. Та й мені радить…
Служба для Олександра була справою всього життя та сенсом життя була сім’я, а особливо донька Юля, – продовжує розповідь Наталя. – Завжди знаходив час для доньки, дав їй освіту, навчив себе захищати, бути цілеспрямованою, працьовитою та наполегливою. Юля закінчила школу з золотою медаллю. Отримала освіту політолога в університеті ім. Шевченка, а зараз отримує ще й другу освіту.
В такий важкий час колеги та друзі Олександра Миколайовича підтримують зв’язок з сім’єю, адже завжди були великою військовою родиною.
– Сашко був гарним другом. Любив природу, часто їздив на полювання, риболовлю і завжди запрошував друзів, — згадують колеги Олександра. 
– Офіцер – це було його покликання. У всьому видно було військового. Військова гідність, постава, відповідальність, рішучість, ну все зійшлося в ньому…
Не зважаючи на те, що за вислугою років він міг вже звільнитися на пенсію, в нього були плани на майбутнє – він хотів продовжувати військову службу, дослужитися до звання полковника.
А ще він був завзятим щирим патріотом. Після служби в зоні АТО 2014 року в нього в машині завжди була українська музика і певний час навіть ходив з козацьким чубом. Він казав, що Україна – то наша Батьківщина і треба за неї боротися. Завжди вірив, що ми переможемо. І він все робив для перемоги і загинув за перемогу.
– Олександр став тим небесним захисником, що все бачить, за нас заступається та молиться,– говорить військовий капелан Отець Віталій. – Тому що всі, хто загинув захищаючи Україну, є ангелами світла, які відійшли у вічність для кращого життя. Вони переживають і моляться за нас та випрошують там для нас найперше перемоги та миру. Олександр є тим ангелом, який, я впевнений, заслужив собі на життя вічне і на Царство в Небесній обителі…
Підполковник Горобець Олександр Миколайович, начальник відділення Військової служби правопорядку Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку Указом Президента України №265/2022 від 20 квітня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Коментарі