Світанок у Старконі на третій рік повномасштабки уже звично проходить під акомпанемент сирени…
Відбій повітряної тривоги! А значить останній шахед або покинув область, або ж збитий нашою ППО. Аеродром повертається до буденності і неважливо, неділя це чи понеділок, — розповідає тимчасово виконуючий обов'язків начальника управління комунікацій Командування Повітряних Сил ЗСУ полковник Юрій Ігнат.
Війна зробила Старокостянтинів доволі відомим райцентром. Старкон вистояв, витримавши безпрецедентні ракетно-дронові атаки росіян. Ще б пак, місцева бригада тактичної авіації Повітряних Сил добре попила путінської крові, бо ефективно б’є по тилах агресора на окупованій території, звільнила Зміїний, знищила штаб російського Чорноморського флоту і навіть потопила кілька його кораблів.
Та найбільше, про що сьогодні мріють пілоти – вдарити крилатими ракетами у саме серце імперії зла! Льотчики, як і всі українці, з нетерпінням чекають дозволу «на далекобійність».
Мобілки – так називають розрахунки мобільних вогневих груп, після нічного полювання роз’їжджаються висипатись. Командир бригади полковник Євген Булацик теж мріє про сон, але є нагальні справи, які треба «розрулити», бо часу дали до 10-ї ранку. А тут іще я приїхав, інтерв’ю писати:
– Командире, дайте но мені якогось Героя, чи знову будемо про Вас писати?! – запитую жартома.
– Та беріть кого хочете, у мене тут всі Герої – від лейтенанта до полковника, – каже Євген Богданович. – А ось один із них! Ану, стій, дядя Вітя! Все – ти попався… Іди поговори «з пресою», бо мені ще з паперами треба погратись.
Так я познайомився із пілотом Су-24М, майором, штурманом 1-го класу.
Віктор неквапливо смакував кавою під цигарку. Каже, що робить це традиційно, перед тим, як сяде в літак. Питаю, чи наша розмова перед бойовим вильотом не входить у список його «льотних забобонів» (а їх у льотчиків чимало), досвідчений пілот лише усміхнувся:
– Мені вже за 50, я пережив усі забобони. Мене наздогнала ворожа ракета – катапультувався. Плюс аварійна посадка – там дивом вижив. Мого батька убила російська бомба на сході, коли він пішов води набрати. Які тут уже забобони?! У моєму серці не залишилось місця для забобонів та сентиментів, лиш злість і ненависть до нелюдів, які топчуть українську землю! Після 14-го я ще марив ілюзіями про якесь вирішення конфлікту, без кровопролиття. У 22-му ці сподівання швидко розвіялись, я не пожалкував що за пару років до вторгнення, як офіцер запасу, повернувся в стрій. Бо ці кілька років пішли на відновлення навичок пілотування, освоєння нових тактичних прийомів – це дуже важливо, – каже пілот.
На льотному жаргоні фронтовий бомбардувальник Су-24М льотчики часто називають «чемоданом». Цікавлюсь у Віктора звідки таке прізвисько у цього потужного літака? Каже, певно тому, що ця валіза може перенести багато тонн подарунків.
Власне, це і є місія Віктора – доставити з точки «А» в точку «Б» смертоносний вантаж. У перші місяці війни це були авіаційні ракети малого радіусу дії та вільнопадаючі авіаційні бомби. На початку війни у наших пілотів не було жодних «червоних ліній», вони проривались через ворожу ППО і за один виліт відправляли у пекло сотні окупантів, десятки одиниць бронетехніки, які колонами перли на Київ. Так, для багатьох це став квиток в один бік, але бомбардувальники зробили неймовірний внесок у перемогу. Що й казати, у перші тижні повномасштабного, пілоти не раз успішно злітали під Брянськ, руйнували наступальний темп ворога на його території, нищили логістику. На багатьох напрямках це були зухвалі, сміливі операції авіації Повітряних Сил, у яких брав участь і наш Герой – Віктор.
Зараз авіатори зосереджені на застосуванні західної високоточної зброї. На часі – серйозні стратегічні завдання. Здавалося б усе просто. Пілотам треба чітко вийти на рубіж пуску крилатих ракет Storm Shadow/Scalp, натиснути кнопку пуску, сісти на одному з оперативних аеродромів і… дочекатися об’єктивного контролю – підтвердження знищення ворожого об’єкту!
Усе просто лише на перший погляд. Насправді це складні операції, до яких залучена велика кількість фахівців різних напрямків. Планування удару, програмування ракет, розвідка – усе потребує максимально точних математичних розрахунків, інакше – не буде результату. А Storm Shadow чи Scalp має прийти в ціль! І крапка. Не так багато у нас тих ракет.
– Ми записуємося у чергу, щоб пускати «крилаті», – каже Віктор. – А чого дивуєтесь, так і є. Кожен хоче виконати цю почесну місію. Є екіпажі, є літаки, а от ракет західних недостатньо… Хлопці дуже вмотивовані і цілеспрямовані, тому і черга! Коли треба йти на бойове, в нас немає запитань: «А чому я…» У нас кажуть: «А можна я…»
Віктор знайомить мене з молодим пілотом. Сьогодні саме із ним, менш як за годину, полетить виконувати бойове завдання. Питаю, а що, у Вас, у досвідченого майора, командир екіпажу – лейтенант?!
– Нормально. Він – пілот, я – штурман! ЦЕ наші основні «звання», ми екіпаж – фронтового бомбардувальника Су-24М. Сидимо в кабіні поруч, плече в плече, синхронізуємо наші дії. Приймаємо рішення відповідно до обстановки. Така робота, на великій швидкості, з великою відповідальністю. Екіпажі змінюються, сьогодні з лейтенантом летиш, завтра з командиром бригади, такі часи.
До речі, комбриг – полковник Євген Булацик розповів, що зараз за кордоном йдуть зйомки художнього фільму, основним епізодом якого є бойова робота льотчиків із звільнення острова Зміїний. А Віктор – один із тих, хто бомбив ворога на Зміїному. Тоді українські бомбардувальники філігранно поклали п’ятсоткілограмові бомби прямо «в яблучко», не залишивши шансів.
Один із цих вильотів міг стати останнім для Віктора та його побратима.
– Нам довелося катапультуватися, – пригадує льотчик-штурман. – Летіли групою літаків, гарно відпрацювали фугасними авіаційними бомбами… Розворот, і на оперативний аеродром. Нам кричать із землі: «Ракети, по вас працюють…» Ми зробили усе, що могли аби врятувати машину, до останнього, як то кажуть, намагалися втекти від них. Та шанси танули. Ближче до узбережжя – відчули удар, але продовжили тягнути борт до суші. Перетнувши берегову лінію на Одещині ми повністю втратили керування. Вихід один – катапульта! Су-24 спроектований так, що після відстрілу ліхтаря, першим спрацьовує піропатрон катапульти штурмана, за півтори секунди – льотчика. І, повірте, інколи ті півтори секунди вартують життя… Того разу мій командир вижив, служить, проте повернутися до льотної роботи вже не зміг. Будь-яке катапультування – це травма для організму, у меншій чи більшій мірі, тут вже як пощастить. Я ж, після реабілітації, знову повернувся до бойової роботи.
Віктору інколи доводиться літати і на двомісних навчально-бойових Л-39. Це може бути завдання із підтримання льотних навичок, тобто відновлення після перерви, або ж інші спеціальні завдання,-де застосування саме цього типу літака буде достатньо. На одне з таких завдань вилетів Віктор із побратимом. Забігаючи наперед, скажу, що цей випадок є унікальним в історії авіації і, мабуть, не має аналогів у світовій практиці!
Завдання було виконано. Повертаючись на базу, пілоти потрапили в доволі неприємну ситуацію – кабіну літака нальоту протаранив… лелека. Ліхтар кабіни відкинуло, та спрацювала лише перша катапульта. Крісло Віктора залишилось на місці… Він миттєво перебрав керування літака на себе, вийшов з небезпечного піке й продовжив політ без ліхтаря кабіни і, як потім з’ясувалося… без побратима, він не вижив…
Льотна професія – не лише романтична, а й небезпечна, кожна деталь важлива. Головне не втратити концентрацію у критичний момент. У цій непростій ситуації досвідчений льотчик-штурман проявив сталеву витримку і посадив літак на найближчому аеродромі.
За час нашої розмови Віктор викурив більше звичної норми. В його очах видно біль, він виглядає втомленим. І навіть не фізично, враховуючи поважний вік, а морально, як і всі ми. Але в його голосі я почув впевненість та рішучість, віру і завзяття, ненависть до ворога та відчайдушне бажання довести справу до кінця, побачив воїна-захисника, для якого Україна – не просто територія!
Я проводжав поглядом обох пілотів – лейтенанта і майора. Вони пішли до літака, злетіли, а я мовчки сидів на тому самому місці і чекав їхнього повернення з бойового вильоту.
Нарешті сіли!.. Ми знову випили по чашці кави під цигарку. По їх задоволених обличчях (показувати не можна, вибачайте) я одразу зрозумів, що все вийшло якнайкраще. У ранковому зведенні Генеральний штаб точно покращить статистику ворожих втрат!
І поки у соцмережах ставитимуть лайки та пишатимуться героїзму наших пілотів, майор і лейтенант вкотре запишуться у нову чергу – на наступну бойову роботу, ракет бо ж на всіх не вистачає…
Коментарі